Покинуті будинки в прифронтових районах стають домом для українських військових.
Про це розповів сержант Руслан, який родом із Рівненщини, повідомляє 23 інженерно-позиційний полк.
У занедбаному будинку, де давно вже не ступала людська нога, група українських військових знайшла тимчасовий прихисток. Захисники обжили старе приміщення, лагодячи те, що було у їхніх силах.
Вікна, двері, підлога – все потребувало ремонту, але навіть у таких умовах чоловіки намагались створити маленький затишок. Побудували літній душ. Також підняли стіну, яка падала від часу та наслідків війни й відремонтували піч, котра з часом рятувала військових від холодів.
– Як би дивно це не звучало, але згодом цей закинутий будинок ми почали називати домом. Особливо тоді, коли поверталися із виконання бойових завдань. І хоча виснажені й втомлені, але раділи, що живі та з почуттям виконаного обов’язку повертаємось «додому», на відпочинок. Бо ж наступний день знову принесе нам нові виклики…, – згадує Руслан.
Також штаб-сержант розповідає про завдання, котрі виконували на сході України: «Цього разу ми з побратимами робили невибухові загородження. Ягоза – дуже складна у використанні, але дає змогу затримати або «затягнути» ворогів у пастку. Перші наші загородження давались не легко. Вчились правильно встановлювати. Спершу було чимало порізів на руках та одязі. Зайвий рух і на тілі виступала кров. Тож прийшлось нам з побратимами швидко освоювати справу, щоб злагоджено і якісно виконувати поставленні завдання. І ми з цим справлялись, всупереч усім перешкодам, які супроводжувались під «звуки війни».
Поки військові на виїздах, то в домі «господарював» Мурчик. І не один.
– Коли ми поселились в будинку і там почало пахнути їжею, то на порозі з’явився несподіваний гість, який, мабуть, давно шукав тепла і смачної поживи. Мурчик швидко став частиною нашого маленького «фронтового світу». Він не зразу поводив себе сміливо: знайомився з нами, обходив кімнати та подвір’я. Коли упевнився, що йому тут добре, то через кілька днів наш вусань привів ще двох друзів, – з посмішкою згадує штаб-сержант.
На війні мало хорошого. І не завжди є бажання говорити про те, що часто воліли б не згадувати. Кожен приїзд «додому» був маленьким святом. В будинку «працював» Інтернет, котрий чоловіки провели, коли сюди приїхали, а тому найперше, що робили – телефонували рідним.
– Не було дня, щоб хтось з нас не виходив на зв’язок із рідними й близькими. На щастя була змога бачити по відео дружину і дітей. Розмови з ними давали мені сили. Так само було й у побратимів. Нам є кого захищати. Хоча на фронті військові не лише заради рідних, а за цілу країну, котру дуже люблять. Ми не хочемо, щоб наш народ жив в неволі. Хоч в містах і селах, де побували загарбники – там уже життя немає…, – каже штаб-сержант.
