Верховинець Ілля Богатчук називає свої соціальні ролі “служінням”. Служінням через фах, служінням через музику, служінням, як духівником… Музикою він почав займатися з дитячого віку й у 13 років створив першу композицію.
Elies B. — неокласичний проєкт композитора та піаніста Іллі Богатчука. З ним він нещодавно завершив тур у Чернівцях, Івано-Франківську та Львові. Поміж цим, Ілля грає військовим, проводить благодійні концерти. У інтерв’ю із “Галкою” композитор поділився про музикування, служіння й філософію свого теперішнього життя.
– Ілля, що таке музика?
– Ох ти! Музика – це ноти, які складаються в мелодії, які складаються в композиції. А метафізично, музика для мене – це те, без чого я колись не “вигріб би”. Це єдине, що колись було моєю мотивацією до життя, бо тільки через музику я міг відчувати любов. А зараз музика – це продовження мене, так саме як і священство та маркетинг. Це, зрештою я, бо так я можу спілкуватися зі світом, показувати себе, відчувати себе, проєктувати себе, формувати якісь свої візії. Останні роки – це більше про емоції. Я їх чітко відчуваю через музику. Бо раніше я писав музику, бо вона мені приходила в голову. Зараз це вже про глибокі переживання, рефлексії, психотерапію врешті або інформацію для психотерапії.
– Тобто зараз це про процес на основі внутрішнього і зовнішнього досвіду, а не якась цілеспрямована робота, правильно?
– Зазвичай так, але не завжди. Коли я писав фортепіанні праці, це радше якраз про момент потоку. Коли я робив аранжування зі скрипками, там також був елемент потоку, але там була направлена робота аранжування. Коли я пишу музику для когось, то це чисто робота. Зараз маю пару проєктів цікавих, то там саме цілеспрямована робота. Але це також безпосередньо відбувається в потоці відчування, переживання, пропускання через себе текстів, мелодії, настрої, завдання… Музика – це про текст. Як сказав український релігієзнавець і філософ Ігор Козловський, нас оточують тексти, чи вміємо ми їх читати, чи даємо ми їм якогось сенсу. Те саме в музиці. Кожна нота – це текст, і відсутність ноти – це текст.
Тому, музика – це спосіб говорити зі світом, бо музика це як текст і емоція.
– А у цілеспрямованій роботі є примус?
– Ні. Це про цілеспрямовану працю, не покладаючись на “музу”.
– А “муза” є?
– Не вірю. В натхнення – так. Але в мене натхнення появляється, коли включаю Youtube і бачу, як грає якийсь музикант. Ставлю на паузу і йду за фортепіано. Муза – це, напевно, бажання перекласти відповідальність, бо музика – це праця. Взагалі творчість – це праця. Можна робити працю з примусу, коли тобі це не в кайф, але тоді питання, нащо ти це все робиш. В моєму випадку, деколи це про переживання не того, що хотілося би, але точно не про примус.
– Коли працюєш зі словом, то в несподівані моменти ловиш якісь тези, метафори й сполуки. Є щось таке, що ловить музикант?
– Деколи я фізично чую в голові звук, композиції й просто біжу додому, щоб їх записати. Зараз трохи легше, бо айфончик взяв і замугикав собі на диктофон. Потім, якщо знайдеться час, то переслухаю. Але це жах, що в мене твориться. Там просто сотні записів. Можливо настане такий час, що я зупинюся в музиці, то ці чернетки стануть в пригоді. Але я навіть не вірю, що це закінчиться. Нещодавно я зрозумів, чим більше в тебе щось, тим більше в тебе щось. Чим більше в тебе знайомих, тим більше в тебе знайомих. Чим більше в тебе грошей, тим більше в тебе грошей. Чим більше ти пишеш музику, тим більше ти пишеш музику. І така сама історія з усім. Це як казав Ісус: багаті стануть багатшими, а бідні біднішими. До того, що хто не вміє в малому, тому по-великому не вдасть.
Чим більше ти працюєш і це тобі приносить насолоду, яка на рівні з якимось глибинно інтимним і навіть дозволю собі слово “еротичним”. Але не в контексті сексуалізації, в контексті відчування. Коли ти розумієш, що ніколи немає краю праці і краю натхнення, а просто праця над собою, і те, наскільки тебе вистачить.
– Пам’ятаєш той момент, коли ти зрозумів, що ти пишеш музику або момент, коли ти усвідомив, що ти музикант?
– Я усвідомив, що я пишу музику, коли придумав першу композицію. Це було десь через пів року, коли я закінчив музичну школу. Пам’ятаю, що я втикаю телик, там якийсь москальський серіал, ну бо що на Інтері, як не москальські серіали у 2010 році. Він закінчується, починається реклама, і я в голові чую мелодію. Підходжу до фортепіано, і починаю писати.
Це була частинка, яка потім стала цілою композицією. Моя сестра Христя записала це на диктофон і підписала “Колискова Богатчука Іллі”, а там просто не відтворювалася повна назва і вийшло “Колискова Бога”. Я вирішив, що хай так і буде, бо фактично з Бога почалась моя музика. Бо колискові глибинно духовні, та я й завжди обожнював це все. Коли приїжджав в монастирі, то насолоджувався станом блаженства і хорами, як людьми, а не частиною храму.
Про відчуття себе музикантом не пам’ятаю. Це, мабуть, було десь пізніше. Була інша історія, коли я зрозумів, що я офігенний в плані музики, коли мій брат Павлик підходить до мене тако і каже: “Ілля, ти геніальний композитор. Тобі треба йти музикою займатися”.
Моя мама поза чергою, бо вона мене завжди підтримувала у музиці, але є ще двоє людей, які повпливали дуже різко на моє життя і змінили його, фактично, зробивши мене музикантом – це брат, який сказав, що я крутий музикант і буду музикантом. Я в то повірив і став бути музикантом. Другою людиною був священник, єпископ, який колись казав, що я стану єпископом і композитором.
– В Україні є багато, на жаль, не дуже відомих прикладів, коли духівництво є творцями музики…
– Воно таким має бути, бо якщо священники не живуть у мистецтві, то це велика біда. Через мистецтво говорить і душа.
– Яке місце в цьому має академічна освіта?
– Якби я знав. В мене немає академічної освіти. В мене є музична школа, яку я обходив. Коли я був в п’ятому класі, то почув в коридорі моїх вчителів, які говорили між собою, що в мене руки не звідти ростуть і я ніколи не буду музикантом. Музична школа в Україні, це так само як і школа в Україні. Для мене шкільний період – найгірший. Я в ньому ніколи не бачив сенсу.
Що дає академічна освіта, якщо, наприклад, ми дивимося на світ або на якісь вищі рівні – це навичка володіння інструментом. От мені цього досі бракує. Бо я не сидів по шість годин в день і не грав на інструменті класичні твори. Наприклад, моя дружина Лілечка два роки провчилась в музичній школі, але вона типу бачить ноти, вона сідає і вона це розбирає легко. Я ні. Але я чую і я можу підібрати це на слух. Хоча при цьому всьому, коли я прописую нотами свої твори, я кайфую, коли бачу мій нотний твір на папері.
Думаю, академія важлива в тому плані, бо вона досліджує музику, це вже науковий підхід, це про відчування, це про осмислення, про пояснення, от, але часто в нас це не про рефлексію, а вона там має бути. Але я не можу про це говорити, бо я не маю навіть училища. Я колись вступав і навіть не пройшов, бо я не готувався.
– Поділишся?
– Це був 2014 рік. Майдан. Події Майдану трошечки притихали, потім анексія і вторгення… Замість того, щоб готуватися, я грав RPG-шки (рольова відеогра – ред.) ночами. Поїхав в інститут Глієра. Це був мій рок: джинси, кеди, сорочечка прикольна, метелик… По-перше, вони офігіли від того, що я так вдягнувся. Я прямо виглядав, як тип, який слухає, грає рок, а там всі академісти в платтях, в смокінгах. Вони питають – що підготували, я кажу: “нічого”. Це я зараз розумію, що то був наче плювок в лице їхній серйозності. Знаєш – совкова історія така. А я простий хлопчина поза їх каноном.
Я надіявся, що вони дадуть мені можливість заграти якусь свою композицію, а вони кажуть: “простукайте ритм” жіночка вистукує. Я не подав одного хлопка, бо це було неможливо. Попрощався і пішов собі в “поплавок” (університет культури з ректором Поплавським) на звукорежисера. Не пройшов, і подав документи в ПНУ на маркетинг і це напевно, найкраще рішення.
– “Рок період” був водночас із класичним?
– Трохи пізніше. В старших класах я слухав багато року, бунт. Потім був рок-гурт. Десь у 2017 році в мене була колаба із Юрієм Чернявським і в нас мала бути пісня “Ніч” роково-класична. І я тоді такий: “Ага! Вертаємося в класику”. Я писав звичайно класику, але я тоді не думав навіть, що таке може бути, що людина, яка пише неокласику чи там класичні якісь речі, зможе в Україні виступати.
Потім трапився Ігор Грушин. Я сидів у Вконтакте якось вночі й побачив рекламку, де щось таке писало: “Ти музикант? А чи хочеш виступити?”. Тоді в Ігора був концерт і він шукав людей на розігрів. Я скинув свої демки та мені сказали приходити. Я тоді виступив з класикою і зрозумів, що мені це цікаво.
Але раніше я був не готовий показувати музику, бо моя музика була просто музикою лякливого хлопчика. Зараз це музика, в якій є багато любові, бо я її відчуваю, розумію, я її маю. І є усвідомлення того, що я цією музикою можу дати, бо це мій дарунок, який я отримав як дарунок.
– То рок це вже пройдена історія?
– Ні в якому разі. Я люблю дуже багато жанрів, бо це про емоції, які людина переживає в той чи інший період. Рок – це крик душі. Це про період підліткового дозрівання і про моменти, які в дорослому віці люди собі не дозволяють переживати. Бо ми ж блокуємо всі свої емоції і не дозволяємо собі агресію, ненависть. Ми маємо їх відчувати, але не повертати.
Рок точно ще буде якось присутній. Зараз мій основний проєкт Elias B., бо це те, що було перше і я хочу його запустити так, аби він вже працював. Паралельно з тим у мене є ще два проєкти. Один із моєю дружиною, а другий – джаз, фюжин.
– Чому тури тільки зараз?
– Якось вийшло так. Всі минулі роки я не хотів вкладатися в свою музику. Я почав давати концерти у 2020 році, з початком пандемії. Тоді на мене вийшла одна мистецько-бізнесова спільнота “Олос”. Так попало, що вони були в нас в Верховині і проводили тиждень своїх тренінгів. Вони запитали знайому, чи є якісь музиканти, але не тільки гуцульські. Вона каже, що в нас у Верховині є композитор. Так я з ними три роки тусувався, давав один-два концерти на рік. Так я вперше почав заробляти, як музикант, приватними своїми концертами.
У 2022 році я їхав давати приватний концерт і мій брат Павлик, фіксер, разом із друзями військовими якраз приїхав у Київ і запитав, чи не можу я зіграти й для них. Він швидко домовився із арт-кафе “Купідон”. З того концерту я почав робити благодійні виступи. Бо було так, що я донатив із заробленого. У 2022 я заграв два концерти, у 2023 була теж низка благодійних виступів. І от в 2024 я дозрів до невеликого туру. Насправді я планував це ще на минулий рік, але там була одна музично-маркетингова історія, а потім я висвячувався на священника і зрозумів, що треба служити більше, бо священник служить Богові людям. А як композитор, я можу служити різними способами.
– Тоді не бракувало сатисфакції? От я створюю музику і щось маю отримати від авдиторії, якусь віддачу, коли вони слухатимуть.
– Я люблю це. Просто є різниця Іллі, який говорить і Іллі, який грає. Бо Ілля, який грає, він відкривається, стає голий і будь-хто, хто мене торкнеться, він може просто мене знищити. Така моя неокласика. Для мене це дуже щемка історія, дуже трепетна історія, така обережна історія, бо я відкритий і там немає взагалі лицемірства. Знаєш, там ще трохи присутній страх, що знеціниться, але я хочу ділиться. Я став міцніший і доросліший. Багато пережив, особливо, під час війни. Потовстішав, але не втратив чутливість.
Цей тур суто фанова історія для того, щоб подивитися, як воно запрацює. Я насправді не використовую весь свій можливий потенціал. В мене якийсь дуже не сучасний підхід до самопросування, але я й не хочу себе просувати, я хочу жити. Моя основна ціль – творити, а решта як наслідок.
Моя дружина сказала і мені це дуже цінно, що та кількість людей, яка до мене зараз приходить, це якраз про соціальну довіру як до композитора, а не як до Іллі маркетолога чи Ілька, якого всі знають, чи до отця Іллі…
– Якось під розвиток AI почали з’являтися фатальні думки, що він замінить людей у процесах. AI вже вміє писати композиції, до речі. Тож питання: чи замінить штучний інтелект музикантів?
– В жодному разі. Ми теж якось з моєю дружиною обговорювали, що відбувається останні років п’ять в кіноіндустрії, коли сценаристів заміняє GPT. Штучний інтелект розвивається шляхом краденого контенту. Це все дуже жорстка піратка, за які митцям не платять гроші. Це перший негативний момент. Друга штука – це карбоновий слід. Звісно ми в Україні на це можемо начхати, бо в нас такий карбоновий слід у небі від ракет, які над нами зриваються, що ну по барабану.
Якщо навіть штучний інтелект замінить всі можливі спеціальності, я розумію, що як мінімум митці, або люди, які цінують людську працю, вони будуть платити шалені гроші, щоб саме людина це створила. Так це дика конкуренція, але це про ремесло.
Ми обманюємо самі себе з штучним інтелектом. Але з другого боку, ми ж ми використовуємо калькулятор замість того, щоб на листочку рахувати. Це інструмент. Питання у використанні. Ми ножем можемо приготувати зупу, а можемо зарубати людину. Ми словом можемо створити світи, а можемо їх знищити.
Воно зекономлює твою оперативку. Ми живемо у світі, де ми виснажуємось через багато контенту, інформації. Особливо, коли ми зараз досліджуємо нейровідмінність людини, і ми розуміємо, що люди в яких по-інакшому функціонує мозок, стомлюються від неї ще інакше. Ще більше.
– Ти розповідав про нейровідмінність у себе. Як це впливає на створення музики? Поділись, якщо хочеш…
– Раніше я думав, що я лузер, що в мене просто якісь трабли, що я не можу заграти без помилок твори. Коли я вигадую композицію, то можу застрягти на одному мотиві на пів години-годину. Просто не можу вирватись з цього через те, що мій мозок так функціонує, але це про дисципліну, медитацію, молитву. Я перестав себе картати за свою поведінку.
– Зараз ти більше священник, музикант чи маркетолог? Як це поєднується?
– Я є композитор, я є маркетолог, я є священник – це все я. Я служу в цих родах діяльності. Зараз трохи маркетингу, бо трохи вижив, бо я дуже багато років тим займаюся і трошечки виснажився від цього.
Я розумію, що мені ще потрібно ставати блогером-священиком, блогером-музикантом, попереду подкасти, бо люблю я це. Бог мені дав талант говорити й не використовувати цей талант – це його закопувати в землю. Все ж я стараюсь не ставити собі якихось цілей, бо, мені здається, що я все своє життя жив в минулому, аналізував щось через травматичні досвіди, на основі яких і були написані деякі композиції… Або в майбутнє теж любив залізати: поуявляти себе всесвітньовідомим музикантом, отримати Греммі, щось комусь подоводити… Зараз в мене цього немає. Просто живу і ділюся тим, що можу, працюю над тим, що можу, допомагаю, як можу.
– Ти мав досвід із поширенням своєї музики раніше на різних платформах. З твого спостереження, є якісь покращення у співпраці із українськими виконавцями?
– З виконавцями прикольно, але не з класичними музикантами, бо існує тільки один дистриб’ютор, який для малих артистів може випускати музику на всіх стрімінгових платформах. Можна звісно підписати якусь домовленість з лейблами. Я думав про те, щоб вийти на Universal чи на Warner Bros., але я не знаю, коли до того дійду. І частково це історія про віддавання себе в руки інших людей.
– До речі, про лейбли… Як з твоєю мрією стати OST-овиком (композитором до ігор чи фільмів, – прим. Галки)? Досі її маєш?
– 100%. Я вже OST-овик. Я написав музику до одної гри. За кордоном є українська ком’юніті, яка робить GTA-онлайн. Вони зробили українську історію і попросили мене, аби я написав музику. Це дуже проста штука, але там є натяк на класику. Це те, що ще буде. Просто я зараз взагалі ні за чим не біжу.
Коли я казав, що хочу бути OST-овиком, я був амбіційним молодим хлопчиною, який хотів всі лаври з небе знімати. Амбіція – це то, що потрібно в молодому віці, в юнацькому віці, для того, щоби найти вектор свого життя. Замість амбіцій є розуміння відповідальності і бажання ділитися, а не якась утопія про лаври. Мені цьому дуже допомогла моя дружина, яка сказала дуже гарний висновок. Що гроші, слава, будь-які здобутки – це просто бонуси і наслідок твоєї діяльності, які ніколи не мають бути причиною. Бо якщо це буде причиною, ніколи в тебе цього не буде. Люди, які хочуть славу заради слави, можуть її отримати, але вони не витримують, бо за цим нічого більше глибше не стоїть. В них немає внутрішнього фундаменту.
Я ніколи не клав в позиціювання, як музиканта, комерційну складову чи мегарозвитку – я в потоці служіння. Не те щоб я спустив все на самотік. Я спостерігач того, як все рухається органічно. Я це підживлюю своїм ресурсом, працею, любов’ю, людьми, які мене оточують, підтримують…
– Ти назвав Шопена своїм одним з улюблених композиторів. Чи не знаходиш феномен у його ранній, навіть дитячій популярності? Й як думаєш, чому такі випадки не повторюються?
– Закономірність. Це чувак з баблом, репутацією і потужним талантом. Зараз, на мою думку, найгеніальнішим у світі композитором є Джейкоб Кольєр. Йому 30 років і в нього 6 чи 7 Греммі. Перше він отримав в 18. Його половина родини – це митці. Вони дуже багаті, і вони – центр імперії. В нього з його талантом, який передався спадковістю, з любов’ю, яку йому дали, із баблом не було шансу не стати геніальним, крапка.
Ресурси реально впливають. В мене є сила-силенна друзі музикантів, яким, на превеликий жаль, довелося поїхати з України і заробляти будовами. Гроші важливі, вони інструмент, вони ресурс, який дає тобі можливість масштабуватися. Ти можеш без них, але це дуже багато років і не всі вигрібають це.
– Тоді чому ти називаєш Шопена улюбленим? Це про вплив?
– Просто гарна музика. Не те щоб я надихався ним. Я страшенно люблю Рахманінова і Шопена. От ти слухаєш їхню музику і чуєш – імперська людина, я той, кого живить імперія. Бо музика – це завжди збиткова справа, а їх годували королі, графи, в них вливали бабки, вони їх розважали. Та сама історія з Моцартом. Якщо говорити про те, що мене надихало – точно не класика, я мало слухав класики. Я більше слухав року.
Можливо, якби я в музичну школу ходив, а не тікав, то я би знав. А зараз я це відкриваю для себе і україські музиканти XV, XVI, XVII століття такі речі писали, що ух. Їх тільки будуть відкривати і відкривати. Це може розповідати гарно Діма Долгих-Черниш (музикант, музикознавець – ред.). Він геній в плані знання про теорію. Якось я давав концерт на події “Таємна кімната” у 2019 році, і Діма мене вирішив привести додому. Ми вже до нього віднесли його інструменти і йшли до мене. Тоді я слухав з захватом, які він розказує про історію музики. От, а я в цьому дуже некомпетентний.
– А ваш музичний подкаст “Бадумц” це альтернативний український контент українською чи у нього якась інша ціль?
– Ми його створили, бо це було бажання нашого друга Сашка Мельника, аби у нас з Юрком (музикант Юрій Коренюк, співведучий подкасту – ред.) було музичне шоу. Він зробив Галицько-Галицький подкаст і в нього було бажання, що всі робили подкасти. Я розумію, бо це така штука, коли робиш щось прикольне, то хочеш, аби всі робили щось прикольне. Особливо, коли це твої близькі люди.
Зараз подкаст в режимі паузи – монтування двох відео, які ми зняли ще в серпні минулого року. Воно продовжить своє життя, просто нам треба була пауза. Ми трошечки розігнались. А те, що ми хотіли і те, скільки в нас було ресурсу – не збігалися. Наталя Половинка у 2021 році на форумі Via Carpatia сказала фразу, якою я послуговуюсь тепер: що швидко залітає, то швидко вилітає. Те, що робиться швидко і масштабно, з великою витратою ресурсу, дуже швидко затухає. Бо того, що часто немає глибокого підґрунтя.
В нас, до речі, є меценат, який впродовж пів року, хоч не виходить контент, продовжує нам кидати 25 доларів щомісяця. Ми їх не чіпаємо й спрямуємо так, щоб це принесло користь Збройним Силам.
Ще Юра сказав дуже круту фразу, я думаю, що ми це ще використаємо, коли будемо записувати відео-пробачення перед нашими підписниками про те, що ми зникли: “Знімати музичний подкаст, не виступаючи, не займаючись активно музикою – така собі історія”. Якби сказав ще один мій друг Вася: “Це паражняк”. Тому я зараз багато виступаю.
Все буде, бо ми маємо бажання створити музичну спільноту в якійсь одній платформі. Бо в цьому є користь. Ми зібрали понад 150 тисяч за дев’ять місяців роботи, але при цьому в нас переглядів не було більш як 500.
– Ти, мабуть, точно знаєш когось вартісного із непопулярних музикантів. Є такі, яких би ти дуже радив? “Продай” зараз когось читачам…
– Продається продукт, в якому є цінність. Я, як маркетолог, маю продавати музикантів, а музиканти мають усвідомити про те, що вони музиканти і мають продати самих себе собі, вони мають дозволити собі говорити про себе. Я, коли випускав перший трек, то спамив усіх своїх друзів. Були люди, які мене матом крили, ображалися, бо як я собі дозволяю типу брати писати: “Привіт. Послухай мою музику”. Я включав режим спамера, бо це халявний канал комунікації. Тобто треба набратися відваги і почати щось робити. Я не знаю, як промоутити, бо вони мають промоутити себе самі.
– Під впливом нових тенденцій закономірно, що щось відходить. Класика…
– Класика вічна, бо є різна класика. Є Саті, а є Шуберт, є Шопен, а є Вівальді. Абсолютно різна музика. Береш Вівальді і кладеш замість скрипок гітару, і це такий метал виходить! Україна настільки унікальна через той самий совок, який обмежувана можливість слухати і творити, що зараз в Україні виробляється вся можлива музика, яка тільки існує в світі, тому люди не слухають певні жанри.
– А навчиш читачів слухати класичну музику?
– Культура. Так само як культура споживання алкоголю, культура споживання їжі, культура споживання всього… Це має бути, як таблеточку щодня випити – раз на день якогось композитора послухати, якийсь один твір. Не подобається, то шукайте ще. До доброго теж треба звикнути. Ми музику використовуємо як фон, і це теж має сенс, але класику треба смакувати. Але цілком ок, якщо вам не зайде.
