До того, як почути ці слова, Ярослав став свідком окупації рідного Криму, розірвав стосунки з рідними, пережив свавілля російських прикордонників, а в сірій зоні на його руках померла людина. Це шлях молодого хлопця до вільної України довжиною в десять років, який залишився сам у ворожому оточенні, та все одно зберіг Україну в собі.
Ярослав. Фото з особистого архіву
«Я пам’ятаю, як до мене підійшов викладач і сказав, що українських авторів не можна вказувати для цитування. А я російських авторів особливо і не знав»
Ярослав родом із Криму. Коли йому було три роки, матір поїхала до Москви на підробітки, залишивши його з тіткою, яка віддала хлопчика до дитячого будинку. Пізніше Ярослав потрапив у дитячий будинок сімейного типу.
Хлопець навчався у девʼятому класі, коли росіяни анексували Крим. Навчальний рік він закінчив за українською програмою, отримав атестат, а вже наступного навчального року окупанти захопили навчальний процес під свій контроль.
«Була сильна російська пропаганда. Я пам’ятаю, коли потрібно було написати підсумковий твір із літератури, до мене підійшов викладач і сказав, що українських авторів не можна вказувати для цитування. А я російських авторів особливо і не знав. Тож я швидко вивчив якісь цитати Лєрмонтова і його вказав у творі.
Ще я памʼятаю, як на основах безпеки життєдіяльності нам сказали, що той, хто першим вивчить російський гімн, отримає пʼятірку — чи то за чверть, чи то за півріччя».
Школа Ярослава була однією з небагатьох на півострові з українською мовою навчання. Окупанти чинили неймовірний тиск, але саме українська школа сформувала середовище підтримки для Ярослава:
«Багато що дала українська школа — виховання, любов до України, це дуже допомогло. Коли тобі кажуть, що в Криму немає українців, або що української нації не існує, а це все росіяни, ти просто мовчиш і нічого не відповідаєш. Бо все, що вони говорять, не має сенсу».
Проте з проукраїнськими поглядами залишатися в Криму було небезпечно, тож багато людей із школи Ярослава незабаром виїхали.
«Я пам’ятаю, що кримські татари дуже підтримували Україну. І ще тоді мої кримськотатарські друзі, їхні батьки говорили, що нічого доброго з цього не вийде. У нашій українській школі директорка також була дуже патріотичною жінкою.
У дев’ятому класі нас було осіб п’ятнадцять, а після анексії залишилося десь семеро учнів. Із них половина виїхала на підконтрольні Україні території, і директор школи зокрема. Один із моїх однокласників у 2014 році поїхав із батьками. Згодом він служив у ССО, потім в Азові, і в 2022 році загинув у Мелітополі.
Тобто в українській школі була так звана тиха підтримка України, бо її там особливо не висловиш».
«Моя матір пообіцяла, що найме людей, і мене затягнуть до психіатричної лікарні за «укронацизм»
Коли Ярославу виповнилося 17 років, опікуни відвезли його до Санкт-Петербурга вступати до університету. Там він провчився два роки і покинув навчання. Ярослав уже тоді думав про те, щоб виїхати до України, але розумів, що отримати український паспорт буде дуже складно. Тож він намагався якось налагодити життя, заробити грошей і виїхати до Європи.
Після повномасштабного вторгнення Ярослав серйозно задумався про виїзд до України.
«Морально складніше, що ти не можеш висловитися, бо тебе затримають. Ти бачиш це оточення в росії, яке підтримує війну, «зетки» скрізь, плакати, агітація.
Були друзі у Санкт-Петербурзі, які виступали проти російської влади. Мій друг протестував проти війни, поїхав до Фінляндії. Ще один друг теж протестував, на нього завели дві адміністративні справи і посадили до в’язниці… Складно згадувати».
Досягнувши повноліття, Ярослав написав заяву на вихід зі складу сімʼї та майже не спілкувався з опікунами через їхню проросійську позицію. За словами Ярослава, його опікун — росіянин із Челябінська, який був ліквідатором на Чорнобильській АЕС і пізніше переїхав до Криму. Він мав прорадянські погляди. Опікунка є українкою. Вона мала більш помірковану позицію, але завжди підтримувала чоловіка.
«Коли я вже поїхав до України, я їм дзвонив, бо мені потрібно було розпитати про документи, про родичів в Україні. Мене одразу запитали: «А что ты забыл на Украине?» Вони навмисно говорили не «в Україні», а «на Україні».
Після повномасштабного вторгнення з Ярославом звʼязалася біологічна матір, яка всі ці роки проживала в Москві. Вона запропонувала йому піти навчатися на військову спеціальність або працювати на державній службі. Ярослав відмовився.
«Вона підтримує війну, ці всі імперіалістичні цінності. Перед виїздом я повідомив їй про своє рішення. Вона пообіцяла, що найме людей, і мене затягнуть до психіатричної лікарні за «укронацизм». Напевно, просто намагалася налякати. Вона зрозуміла, що я повністю підтримую Україну, і почала погрожувати.
Десь два місяці я збирався із силами, щоб поїхати. Потім прочитав Ремарка «Ніч у Лісабоні». Твір мене вразив, і буквально за три дні я зібрався і поїхав».
«На кордоні один із росіян кричав мені в обличчя: “Ну, что, думаешь, мы орки? А мне нравится быть орком!»
Ярослав не без пригод дістався із Санкт-Петербурга до Колотилівки на Бєлгородщині, де працював піший гуманітарний коридор з Україною (7 серпня 2024 року його закрили на невизначений час).
«І ось там почалося найстрашніше», — згадує Ярослав.
Шлях до вільної України пролягав через сіру зону на російсько-українському кордоні. Фото з особистого архіву Ярослава
Протягом кількох годин Ярослав піддавався тиску й погрозам, проти нього застосовували силу. Йому розповідали, що на нього є орієнтування, що він щось приховує і насправді їде воювати на боці РДК (російський добровольчий корпус), перевіряли татуювання, телефон і ноутбук, та врешті повели на допит. Ярослав продовжував говорити, що їде до дідуся і хоче навчатися в Україні.
Під час допиту на прикордонний пункт прийшла жінка старшого віку. Хлопець чув розмови на підвищених тонах. Раптом жінці стало зле, і через деякий час росіяни її відпустили.
Після цього Ярослава намагалися переконати не їхати в Україну — розповідали про беззаконня, показували відео, як працівники ТЦК забирають на вулиці людей.
«Я сказав їм: «А те, що тут відбувається, це не беззаконня?» Вони між собою перемовилися: «А ви щось бачили? Ні, не бачили. Нічого не було».
«Росіяни відчувають злість. Вони не розуміють, для чого їхати з росії, кажуть: «У росії в тебе більше можливостей». А чесно їм розповісти про свою позицію я не міг, бо мене б затримали за екстремізм, бо я для них громадянин росії. На кордоні один із них кричав мені в обличчя: “Ну, что, думаешь, мы орки? А мне нравится быть орком!»
«Прикордонник кричить: «Ти що, речі тягнеш?» Я кажу: «Людину!» — «Кого?» — «Людину!»
«Наприкінці мені сказали: «Гаразд, віримо тобі, ось там жінці стало зле, якраз її проведеш». Вона зупинилася десь за 50 метрів від російського кордону в сірій зоні.»
Наразі єдиним чинним гуманітарним коридором є Мокрани — Доманове (білорусько-український кордон), яким українці з ТОТ і депортовані до росії люди можуть дістатися підконтрольних територій / Архів Helping to Leave
Тож Ярославу після всього пережитого вдалося покинути російський пост, і він вирушив у бік українського кордону разом із жінкою. Їй було зле, тож вони йшли дуже повільно, постійно зупиняючись.
«Жінці ставало все гірше й гірше. Я дав їй попити води. Її знудило. Ми ще метрів 200 пройшли, і вона впала».
«Я побіг до українського кордону, залишив там речі та попросив прикордонників допомогти. Вони сказали, що військовим у сіру зону не можна. Я попросив хоча б дати рукавиці і запитав, чи є там санчата або щось схоже. Вони відповіли, що є крісло колісне, але їхати снігом буде незручно. І я побіг назад до цієї жінки, до російського кордону. Я боявся, думав, чи будуть у мене стріляти.
Дійшов до жінки, з речей залишив лише маленьку сумочку з документами, почав її тягнути. Було дуже важко, і я, зрештою, просто витягнув одну руку з рукава куртки і за цей рукав тягнув жінку до кордону.
Дуже довго це тривало, десь години зо три. Уже було темно. Я прийшов на російський кордон об 11:40, а дотягнув жінку десь о 8 вечора. Тоді ще був мороз, я змерз неймовірно…
І коли я майже дотягнув цю жінку до українського кордону, чую, прикордонник кричить: «Що ти, речі тягнеш?» Я кажу: «Людину!» — «Кого?» — «Людину!»
Прикордонник знайшов санчата, ми повантажили жінку на них і дотягли. Ось так я опинився в Україні».
Жінка, на жаль, померла.
«Я намагався її реанімувати… У нас не було шляху назад, до росії. Також, коли жінці стало зле, росіяни їй узагалі спочатку не повірили, а потім просто вирішили позбавитися, відпустивши мене з нею в бік українського кордону».
Поки ми їхали на перевірку, я кілька разів перепитав, чи можуть мене повернути. Мені відповіли: «Усе добре, заспокойся, ти в Україні».
«Поки я тягнув жінку через сіру зону, мав багато думок. Я був у шоці від допиту… Я намагався раціонально мислити, що треба цю жінку дотягнути, в неї є родичі… А ще я думав, що якщо ще й на українському кордоні буде такий жорстокий допит і мене повернуть назад, оце буде чудовий день…
І коли я прийшов на український кордон, запитав у прикордонників: «Будете мене бити чи не будете?» Вони кажуть: «Та ти що, все нормально!» Заспокоїли, похвалили.
Поки ми їхали на перевірку, я ще кілька разів перепитав, чи можуть мене повернути до росії. Мені відповіли: «Усе добре, заспокойся, ти в Україні».
«Проблема в тому, що мені потрібно довести, що я — це я, що я не взяв чужі документи і не приїхав сюди»
Після перевірок службами безпеки Ярослав із Сум дістався евакуаційним потягом до Києва. Він звернувся на гарячу лінію КМВА, і його поселили в модульному містечку для переселенців. Із моменту приїзду до України в січні цього року життя Ярослава звелося до пошуку варіантів підтвердження особи для отримання першого українського паспорта.
«Проблема в тому, що мені потрібно довести, що я — це я, що я не взяв чужі документи і не приїхав сюди. Потрібні або родичі, або хтось, хто пов’язаний зі мною документально: сусід, якщо є документи, що підтверджують, що ми поряд мешкали, чи однокласники, якщо є шкільні атестати, або вчитель — у нього вказано в трудовій книжці, що він працював у цій школі, а в моєму атестаті вказано, що я навчався у цій школі…
Мені допомогли знайти адресу директорки школи, я туди поїхав, але вона там давно не живе. Потім волонтери мені допомогли знайти адресу дідуся в Харкові (я з ним, на жаль, не спілкувався), поїхали туди. Дідусь за тією адресою теж давно не жив, і пізніше мені повідомили, що він півтора року тому помер.
Мені допоміг хлопець, із яким ми колись відпочивали на морі в Криму. Він так само повернувся до України, оформив паспорт і став моїм свідком у суді. Якби не він, це був би глухий кут. У цього хлопця свідком була бабуся.
Я чув від адвоката, що є якийсь хлопець у Львові, йому суддя сказав, що дає скільки завгодно часу для пошуку родичів. А в нього їх нема. І ось так він живе в цьому незрозумілому статусі, без документів, працює на будівництвах і не знає, що йому робити. Тому в кримчан основна проблема — це підтвердити свою особу».
Проте часто буває і навпаки — людина з тимчасово окупованих територій має родичів і знайомих, але вони відмовляються або бояться допомогти. Ярославу ця проблема теж знайома.
«Моя мама у Москві й опікуни відмовилися підтвердити особу, бо підтримують росію. Однокласники бояться. Один однокласник скинув мені шкільні фотографії, де я стою біля своєї кримської школи, щоб показати їх у суді. І він спитав: «А мені нічого не буде, що я тобі ці фото відправляю і що взагалі з тобою спілкуюся?»
“Я радів, чуючи українську мову. Коли я жив у Криму, то чув її лише у школі, а тут люди нею скрізь розмовляють»
Ярослав розповідає, що перебуваючи в Україні весь цей час, він не стикався з упередженим ставленням від оточуючих.
«Здивувало, наскільки тепло зустріли в Україні, чесно кажучи. Я очікував ворожого ставлення, але цього не сталося. Я чекав питань: де ти був 10 років, оце все, але їх не було. Усі нормально, адекватно реагували.
Допомога рідних надзвичайно важлива під час підтвердження особи або громадянства. Але як діяти, якщо їх немає? / Архів Helping to Leave
Я перший час ходив і посміхався, чуючи українську мову. Коли я жив у Криму, то чув її лише у школі, а тут люди скрізь нею спілкуються: у магазинах, у побуті…»
Ярослав виграв суд щодо встановлення особи 29 серпня. 29 вересня в силу вступило судове рішення, і 4 жовтня Ярослав подав заяву на отримання паспорта. Омріяний документ він очікує отримати приблизно через місяць.
На питання про мрії та плани Ярослав відповідає: «Наразі в мене в голові лише паспорт. Я не можу поки думати ні про що, крім паспорта».
Невидимі люди
Співголова відділу прямої допомоги організації Helping to Leave Діна Уріх розповідає, що лише до їхньої організації щомісяця звертаються 5-7 людей з аналогічною проблемою. Це молодь, яка не бачить свого майбутнього на тимчасово окупованих територіях і виїжджає самостійно на підконтрольні території. Вони долають важкий і ризикований шлях, обриваючи родинні звʼязки, не маючи ніяких стартових можливостей. Опиняючись у вільній Україні, вони постають перед величезними труднощами, намагаючись довести, що є українцями. До цього вони, фактично, не існують для держави.
Анастасія Коваль, старша юристка з питань правового аналізу напряму допомоги біженцям, шукачам притулку та особам без громадянства БФ «Право на Захист», розповідає, що українські паспорти, видані до 2014 року на територіях, які наразі окуповані, неможливо підтвердити в разі їхньої втрати. Державні архіви залишилися на тимчасово окупованих територіях, і держава не має до них доступу. Оцифрування даних й оформлення паспортів із безконтактним носієм почалося лише у 2016 році.
Великою проблемою є відсутність документів українського зразка в молоді з тимчасово окупованих територій, які не встигли отримати перший український паспорт за віком. Свідоцтво про народження не є достатнім доказом, бо не містить фото та не підтверджує громадянство. Будь-які документи, видані окупаційною владою, не є легітимними і не беруться до уваги під час розгляду заяви. Знаходити свідків теж нелегко, оскільки багато рідних і знайомих знаходяться на тимчасово окупованих територіях і з різних причин не можуть чи не хочуть допомогти. На підконтрольних територіях родичів може не бути або за роки окупації з ними втрачені родинні звʼязки.
Як людям із тимчасово окупованих територій без документів живеться в Україні?
Люди з тимчасово окупованих територій без українських документів не мають доступу до базових прав людини і громадянина. У такому становищі вони можуть жити місяцями і навіть роками.
Фахівці Helping to Leave допомагають українцям евакуюватися з ТОТ, зустрічають на підконтрольних територіях та допомагають із нагальних питань після евакуації / Архів Helping to Leave
Ярослав розповідає, що без паспорта він не може отримати статус ВПО і, відповідно, скористатися правами і пільгами, які дає цей статус. Він не має змоги оформити банківську картку, влаштуватися на офіційну роботу, піти навчатися, так само, як і вступити до війська.
З моменту приїзду до України Ярослав отримував медичну, гуманітарну, грошову допомогу лише від міжнародних та благодійних організацій. Проте, навіть розпоряджатися наданими коштами він може лише після отримання паспорта. Юридичну допомогу під час підтвердження особи надавав БФ «Право на Захист», який також сплатив судовий збір.
«Цікавий випадок був, коли охорона мене не впускала до суду без документів, що посвідчують особу, які я, власне, через суд і намагався отримати», — згадує Ярослав.
Дуже допомогла Ярославу адміністрація модульного містечка, де він зараз проживає: окрім прихистку, йому під час заселення надали посуд, постільну білизну, періодично видають гуманітарну допомогу, сприяють у пошуку підробітків.
Представниця Helping to Leave Діна Уріх зазначає, що проблемним питанням досі залишається безоплатне розміщення людей без чинних документів, які посвідчують особу, у державних МТП (місцях тимчасового проживання).
Благодійні організації допомагають людям без документів виборювати своє право на громадянство і гідне життя в Україні / Архів БФ «Право на Захист»
«Нам відомі випадки, коли в деяких МТП переміщеним людям без документів відмовляють у наданні прихистку, а це порушення закону. Громадські і благодійні організації спільними зусиллями домоглися змін у законодавстві щодо подовження терміну перебування в МТП для людей без документів із 30 до 60 днів. Адже 30 днів недостатньо для того, щоб не тільки відновити чи отримати документи, а навіть подати запит до ДМС через складні умови процедури».
На шальках терезів — питання національної безпеки і долі людей із ТОТ. Чи співмірні вони?
Відсутність українських документів у людей із ТОТ — один із численних викликів, які ми маємо навчитися вирішувати через російське вторгнення. Ці люди стають заручниками ситуації, в якій не винні, і повинні шукати докази, які іноді неможливо надати. І це перетворюється в їхню особисту проблему, яка невидима для українського суспільства.
Підтвердження особи людьми, які не мають українських документів — це питання національної безпеки. Але чи справедливо це у винятково важких умовах, у яких опинилися тисячі людей в окупації?
Представниця БФ «Право на Захист» Анастасія Коваль зазначає, що Україна спростила порядок отримання паспорта під час дії воєнного стану. Під впливом громадянського суспільства держава працює над вирішенням проблеми документування людей із ТОТ, а також розробленням нових законодавчих механізмів для повернення цих людей і збереження їхнього українського громадянства.
«Проте основним викликом є практична реалізація наявних і новостворених процедур. Ми також можемо говорити про прояви дискримінації щодо людей із ТОТ, ставлення до них як до злочинців та колаборантів, через що вони також отримують відмови у підтвердженні особи чи громадянства. У результаті люди часто змушені звертатися до суду, що дуже обтяжує і без того складний процес.
Досвід України є унікальним за викликами і масштабом ситуації. Ми маємо знайти власний підхід для вирішення проблеми документування осіб із ТОТ. Зокрема, працювати над спрощенням наявних процедур, видавати тимчасові документи на певний період часу тощо. Адже ця проблема набуває все більшого поширення».
«Не слід впадати у відчай»
Фахівці БО Helping to Leave та БФ «Право на Захист» радять людям, які планують виїхати з ТОТ і мають подібні проблеми з документами, зібрати максимальну кількість доказів, що підтверджують факти з життя та родинних звʼязків, право на громадянство України. За можливості взяти оригінали, зробити копії, фото, завантажити їх на хмарні сховища чи зберегти іншими безпечними способами.
Слід знайти свідків для процедури встановлення особи: домовитися з рідними на ТОТ чи на підконтрольних територіях, мати на увазі кілька людей, які можуть із цим допомогти.
У разі відмови ДМС прийняти документи потрібно вимагати письмову обгрунтовану відмову.
Згадуючи свій досвід, Ярослав хоче підтримати співвітчизників, які мають побоювання щодо виїзду з ТОТ та росії:
«Я б радив усе ж не їхати поодинці (сміється, — ред.). Не нервувати… Але ти точно будеш нервувати. Вірити, що все вийде. Документи — це справа часу і наполегливості. І не слід впадати у відчай. Щодо виїзду — може здаватися, що у вас нічого не вийде, що ви не приживетеся… Але з часом ви знайдете можливості жити, працювати, чимось займатися, знайдете друзів, нових знайомих, і все буде добре».
Молодь із ТОТ, яка роками зростала в середовищі російської пропаганди і терору та все одно обирає життя у вільній Україні — це наше майбутнє, за яке ми боремося. І ми маємо доводити це реальними діями. Як доводять вони, обираючи Україну. Як це зробив Ярослав.
Публікацію підготовлено в рамках She Media School, ініціативи, що реалізується громадською організацією DII-Ukraine в межах проєктів UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні «Посилення жіночого лідерства для стійких і мирних суспільств», що фінансується Embassy of Denmark in Ukraine, та проєкту «Трансформаційні підходи для досягнення гендерної рівності в Україні», що фінансується Embassy of Sweden in Kyiv та реалізується у співпраці з Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Фінансову підтримку ініціативі She Media School також надає Women’s Peace & Humanitarian Fund.
Авторка тексту: кураторка відділу SMM, членкиня правління БО Helping to Leave Юлія Боклаг
