Владислав Арсеній – фото з офіційного сайту «Схід СОС»
Попри складність ситуації в Україні, є чимало людей, котрі значну частину своїх сил вирішили присвятити підтримці співгромадян. І хоча причина у кожного своя, всіх цих людей поєднує усвідомлення, що вони беруть участь у створенні кращих умов життя для суспільства, де підтримка людини є основним пріоритетом. У цьому матеріалі «Новини Донбасу» розкажуть про три такі приклади.
Це історія учасника евакуаційної групи, який з початку повномасштабного вторгнення займається вивезенням людей з прифронтових територій Донецької області. Це розповідь лікарки-психіатра з Одеси, багатодітної мами, яка у свої вихідні надає медичну допомогу жителям деоккупованої Херсонщини. Також ми розповімо про старосту невеликого села на Черкащині, який з 2014 року допомагає внутрішньо переміщеним особам знайти безкоштовне житло.
«Тут почуваюся спокійніше»
У прифронтових містах та селах Донецької області, як і раніше, залишається безліч мирних жителів — переважно пенсіонерів та маломобільних громадян. Їм насамперед і допомагають евакуаційні групи. З наближенням фронту вони вивозять людей у безпечні місця. Один з учасників такої групи — Владислав Арсеній.
До 2014 року Владислав проживав у Донецьку, а згодом переїхав до Києва. З початком повномасштабної війни чоловік відправив сім’ю до Німеччини, а сам повернувся на Донбас і разом з учасниками благодійного фонду «Схід SOS» почав допомагати землякам. Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Соледар, Бахмут, Часів Яр, Торецьк, Покровськ — з цих та інших населених пунктів евакуаційними екіпажами вдалося вивезти тисячі людей.
Працювати доводиться у непростих умовах і практично щодня. На початку військових дій екіпажі брали собі за правило не наближатися до ділянок фронту на дистанцію прямого наведення з артилерії. Але з активним застосуванням дронів змушені були збільшити відстань, оскільки їхній транспорт не має бронезахисту та не обладнаний РЕБами.
У червні Владислав Арсеній разом з колегою опинився під обстрілом у Торецьку під час евакуації місцевих мешканців. Ударна хвиля вибила скло машини, і уламки посікли Владиславу обличчя.
«Прилетів «Град». Тоді ми стояли на перехресті. Снаряд вибухнув за рогом будівлі та зруйнував її. Одному чоловікові плита, що впала, перебила ноги. Мене посікло осколками лобового скла. Кров сочилася, і я не міг її витерти, через осколки, що застрягли. Медичну допомогу вдалося надати тільки коли ми виїхали з Торецька» , — розповів Владислав «Новинам Донбасу».
Свій вибір допомагати з евакуацією Владислав пояснює соціальною місією. Каже, що не міг перебувати осторонь, у той час коли багато земляків потребували допомоги.
«Спочатку мої рідні дуже переживали та просили знайти безпечніше заняття. Але, знаєте, я почуваюся спокійніше. До цього було відчуття, що не приношу користі… Але коли почав займатися евакуацією, то заспокоївся морально. Та й сім’я вже нормально до цього ставиться», — пояснив він.
Владислав каже, що з усієї їхньої команди ніхто не пішов в іншу сферу діяльності. Люди або продовжують займатися евакуацією, або пішли воювати.
«Це всі ті, кому від початку було не однаково. Хто звик відповідати не лише за себе, а й за інших. Зрештою, хтось має вивозити людей у безпечні місця, тому що у держави для цього не вистачає ресурсів» , — зазначив він.
Евакуація людей це не лише небезпечна праця, а й моральні переживання. Сам Владислав каже, що його глибоко вразило усвідомлення того, наскільки в Україні багато людей, які не можуть пересуватися самостійно. Обиватель їх не бачить, бо ці люди роками замкнені у чотирьох стінах. Чоловік згадав, як евакуювали жінку, яка була паралізована після інсульту та не могла говорити. Коли її виносили, в очах жінки була вдячність та радість від того, що її не залишили.
Крім маломобільних громадян, у прифронтовій зоні також є багато людей, які самостійно могли б виїхати, але не зробили цього. Багато хто з них, каже Владислав, до цього все життя прожив у своєму населеному пункті та практично нікуди не виїжджав. Їх лякає думка, що на схилі років доведеться їхати у невідомість. Владислав розповів, як днями його екіпаж прибув евакуювати жінку похилого віку з чоловіком і пораненим сином років тридцяти. У результаті матір з сином вивезли, а чоловік залишився.
«Сказав, що вдома в нього залишилися тварини і що він перед ними відповідальний. Дуже його шкода», – розповів Владислав.
При цьому він зазначає, що частина жителів прифронтових територій звикла до тяжкої реальності. Групам евакуації багато разів зустрічалися саморобні пічки, складені із цегли біля під’їздів багатоповерхівок, на яких місцеві жителі готували собі їжу. А біля них на сходах складені дрова. Самі люди об’єднувалися в колективи, встановлювали чергування, словом, вчилися виживати разом. В іншому випадку, пояснює Владислав, у кризових умовах просто не вижити.
Професія — лікар
Медичне забезпечення — одна з найсерйозніших проблем прифронтових та деокупованих регіонів. Багато медзакладів там зруйновано, а більшість медперсоналу виїхала. Ситуацію частково рятують медики-волонтери, які надають допомогу місцевому населенню.
Однією з таких є Вікторія Баскіна — завідувачка відділення КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров’я». Вже два роки жінка у свій вільний час у вихідні відвідує Херсонську область, де надає медичну допомогу місцевим жителям. Поїздки відбуваються практично щомісяця і продовжуються від двох до чотирьох днів.
Нашому виданню Вікторія розповіла, що з початком повномасштабного вторгнення відправила трьох своїх маленьких дітей до тітки до Молдови, а сама пройшла медкомісію та збиралася у військкомат, щоб піти служити. Однак від цієї ідеї її тоді відмовив чоловік. Проте через кілька місяців він погодився, щоб Вікторія у складі команди волонтерів CASERS відвідувала звільнену частину Херсонської області.
Вікторія Баскіна. Фото: особистий архів
Вікторія каже, що перша поїздка справила на неї сильне враження. Деякі населені пункти, які вона відвідувала, були зруйновані практично в нуль і незрозуміло, як людям взагалі вдавалося виживати за тих умов.
«Багато тих, хто приїжджав туди вперше, плакали від побаченого. Я також плакала щодня. В Одесі, де я проживаю, війна здається чимось далеким, попри регулярні прильоти. Але там, куди ми приїжджаємо, скрізь були величезні руйнування. Деякі з медпрацівників не витримували і збігали наступного дня», — розповіла лікарка «Новинам Донбасу».
Втім, Вікторії вдалося впоратися з потрясінням та втягнутися. До того ж вона бачила, наскільки необхідні людям її знання та досвід. Багато місцевих жителів перебували у постійному стресі від важких умов життя та обстрілів, мало спали. Це призводило до виникнення у людей посттравматичних стресових розладів, депресії, гіпертонічної хвороби та інших недуг. Тому допомога висококваліфікованого психіатра була для мешканців вкрай необхідною. Також, окрім консультацій, люди отримували всі необхідні медпрепарати, оскільки багато порушень, спричинених постійним стресом, лікуються лише медикаментозно.
Вікторія Баскіна зазначає, що подібні поїздки сильно її вимотують. Щоразу, повертаючись назад, вона вирішувала, що це був останній раз. Але проходив місяць, і лікарка вирушала в чергову поїздку.
«Я люблю свою професію та кайфую від того, що ми робимо, від місцевого населення, яке я дуже люблю. Люди пережили справжнє пекло, при цьому багато хто залишається щирим і відкритим… І мені хочеться продовжувати надавати їм підтримку. Була б можливість, я б їх усіх обійняла» , — підсумувала Вікторія.
Для нужденних — дах над головою
Наш наступний співрозмовник — староста села Зелена Діброва Черкаської області Ігор Щербак. Він активно займається пошуком безкоштовного житла для внутрішньо переміщених осіб (ВПО), причому робить це з 2014 року.
Нашим журналістам староста розповів, що коли на Донбасі вперше почалися бойові дії, то перейнявся горем людей і вирішив якось їм допомогти. Він проїхався селом і подивився, які будинки стоять порожні, після чого переговорив з кожним з власників, і, отримавши згоду, опублікував у соцмережах оголошення, в якому пропонував людям безкоштовне проживання у селі.
З лютого 2022 року Ігор Щербак продовжив допомагати ВПО. За понад два з половиною роки Зелена Діброва, де проживає 320 мешканців, надала безкоштовне житло більш ніж вісімдесяти людям. Хтось з приїжджих незабаром залишив село, а хтось залишився. На сьогоднішній день у населеному пункті проживає близько сорока нових мешканців.
«Люди абсолютно нічого не платять за проживання. Хіба що за користування електроенергією. Жити можуть скільки захочуть. Бажаючі можуть викупити житло у власників, і таких у нас теж чимало. З кожним з власників житла ми домовляємося, і вони дають згоду на те, щоб люди жили у їхньому будинку», — розповів староста.
Ігор Щербак Фото: «Суспільне»
Організація проживання для новоприбулих потребує від адміністрації села серйозного підходу. Необхідно впорядкувати кожний будинок та двір, після чого сприяти кожній новоприбулій сім’ї, при тому що фінансовий ресурс села обмежений. Нерідко старості доводиться самому їхати на вокзал і забирати людей.
Ігор Щербак каже, що велику підтримку старостату надають місцеві жителі, які активно допомагають новим односельцям продуктами, одягом, посудом, меблями. Також адміністрація села допомагає з пошуком роботи — у сусідніх селах є великі аграрні орендарі, яким потрібні працівники. Своє бажання допомагати Ігор Щербак пояснює просто.
«Багато людей пережили велике горе, тоді як держава не має достатньо ресурсів для надання підтримки. Ми зі свого боку можемо допомогти, а тому допомагаємо. Жодної вигоди ніхто з нас від цього не отримує. Особисто мені боляче бачити, які проблеми переживають люди», — розповів він.
Попри складну ситуацію в країні, багато хто готовий допомагати, іноді жертвуючи своїми інтересами. Найчастіше це люди, які самі пережили труднощі, або були поряд зі своїми близькими, які опинилися у скрутному становищі. Такі люди цінують вияви людяності. Війна показала важливість участі громадян у вирішенні спільних проблем, і для багатьох це стало внеском у покращення життя довкола. Такий підхід, що ґрунтується на пріоритеті загального блага, може стати двигуном майбутнього розвитку, відповідаючи очікуванням більшості.
