Михайло Дубинянський, "УП".
"Підсумки року, що минає" – ця груднева рубрика традиційно присутня на сторінках усіх світових ЗМІ. Але в сучасній Україні вона виглядає трохи інакше: "Підсумки війни року, що минає". І коли ми оцінюємо події останніх дванадцяти місяців, у когось з'являється спокуса максимально згустити фарби.
Темпи просування російських окупантів 2024-го стали найвищими з 2022-го року. Щомісяця Україна втрачала якусь частину своєї землі. Упродовж цього року українські військові відкрито говорили про нестачу людей, прорахунки командування, ризики обвалення фронту. Своєю чергою український тил скаржився на примусову "бусифікацію", корупцію, інфляцію, соціальну несправедливість і відключення світла через ворожий енергетичний терор.
2024-го росія інтенсифікувала співпрацю з Іраном та кндр, а західні партнери України виявляли звичну нерішучість і непослідовність. Нарешті, родзинкою на торті стало обрання епатажного популіста Дональда Трампа, від якого можна очікувати чого завгодно. Катастрофа, та й годі!
Щоправда, навіть найзапекліші песимісти та "зрадофіли" не дорікнуть 2024-му в тому, що він обдурив надії мільйонів українців. Розгром російської армії, вихід ЗСУ на межі 1991 року, кава в Ялті, крах путінського режиму, розпад РФ на безліч частин – усі ці заповітні вітчизняні мрії залишилися в 2023-му. А рік, що минає, від початку ввижався Україні важким і депресивним – і виявився саме таким.
Якщо 2024 справді зміг когось розчарувати, то це нашого ворога. І йдеться не лише про падіння проросійського режиму Асада в Сирії. За підсумками останніх дванадцяти місяців, росіяни отримали значно менше, ніж сподівалися.
2024-го ворожа армія так і не виконала завдання-мінімум, яке було поставлено перед нею ще в початковий період повномасштабного вторгнення: до кінця року росіянам не вдалося вийти на адміністративні кордони Донбасу. Агресор не шкодував людей та техніки для досягнення цієї мети, і ситуацію під Покровськом закордонні ЗМІ називали критичною ще наприкінці літа.
Не виправдало російських надій і нове вторгнення на Харківщину: ворог не зміг загарбати навіть прикордонний Вовчанськ.
І, звісно, до планів росіян не входила зухвала операція наших Збройних сил у Курській області. Несподіваний український наступ став серйозним іміджевим ударом по кремлю. І, незважаючи на всі ворожі старання, витіснити ЗСУ з російської території до кінця року знову-таки не вийшло.
Словом, хоча 2024-й став надзвичайно важким для ЗСУ та відносно успішним для російських загарбників в Україні, це були явно не ті успіхи, на які розраховував Кремль.
Щось подібне можна сказати і про ситуацію на міжнародній арені. Так, перші чотири місяці 2024 року американська допомога Києву залишалася заблокованою, і нашій армії довелося тримати оборону, не розраховуючи на ключового партнера. Так, спроба заручитися підтримкою глобального Півдня на "Саміті світу" в Швейцарії не мала успіху. Так, підсумки листопадових виборів у США не порадували українське керівництво, яке до останнього вірило в перемогу демократів.
Але водночас найгірші сценарії для України також не стали реальністю. 2024-го фінансова та військово-технічна підтримка Києва продовжилася: нехай із запізненням та в недостатніх обсягах. Глобальний Південь не перетворився на нашого союзника, але й спроби Москви повністю залучити його на свій бік зазнали невдачі: Індія та інші важливі гравці залишилися нейтральними.
Перемога непередбачуваного Дональда Трампа також була не найгіршим, що могло статися на президентських виборах у США. Ідеальним варіантом для кремля – і справжньою катастрофою для Києва – було б невизнання результатів голосування однієї зі сторін та занурення Америки в хаос. Але, на щастя, цього наші заокеанські партнери уникли.
2024-го року надзвичайно болючою темою для України стало посилення мобілізації. Нове мобілізаційне законодавство не сподобалося нікому: одні визнали його занадто жорстким, інші – недостатньо жорстким. Хтось із нас обурювався через численні порушення законності під час мобілізаційних заходів, а хтось – через усілякі схеми ухилення від військового обов'язку. Безумовно, і те, й інше грало на руку нашому супротивникові.
Менше з тим, 2024-го непопулярна мобілізація не обернулася масштабним внутрішнім вибухом, на який так чекали в москві. Закручуючи гайки в тилу, українське керівництво все ж таки діяло досить обачно, щоб не зірвати різьбу. Випадки нападу на військкомів залишилися окремими випадками, не перетворившись на масовий народний рух. Сотні тисяч незадоволених обивателів не поставили знак рівності між "бусифікаторами" з ТЦК та Збройними силами України загалом. Розбіжності між фронтом і тилом не переросли у відкриту конфронтацію, яка могла б занапастити країну.
Рік, що минає, став далеко не безхмарним і для мешканців Печерських пагорбів. Були і резонансні відставки, і гучні скандали, і відверто невдалі політичні рішення, і проблеми з публічною комунікацією. Але при цьому 2024 року не зіграла одна з головних ставок кремля: ставка на делегітимізацію української влади.
"Київські ватажки сьогодні повністю нелегітимні. І з юридичного погляду не мають навіть права віддавати накази збройним силам, оскільки вони є узурпаторами влади", – нещодавня заява путіна в Астані стала нагадуванням про провальний задум, в який москва вклала купу сил і часу.
З початку року росіяни ретельно порпалися в українській Конституції, намагаючись довести, що в травні 2024-го Володимир Зеленський перестане бути легітимним главою держави. Однак ні на Заході, ні на глобальному Півдні російські аргументи не видалися переконливими.
А головне, ідея про "нелегітимність" українського президента майже не знайшла підтримки всередині самої України. Це стало не лише досягненням Банкової, а й насамперед заслугою її опонентів.
За всієї нелюбові до Зеленського більшість вітчизняних опозиціонерів зуміли побачити ту межу, за якою б удар по Володимиру Олександровичу перетворився б на удар по власній державі. І це розуміння таки відрізняє сьогоднішніх українських політиків від їхніх попередників у 1918–1919 роках.
Загалом, називати 2024-й катастрофічним для Києва означає забути про всі ті потенційні катастрофи, яких ми уникли.
Яким би важким та депресивним не був цей рік, він не розчавив Україну та не обеззброїв її.
Наша країна – наче той боксер, якому міцно дісталося на рингу, але якого так і не вдалося відправити в нокаут.
Із цього не випливає, що вітчизняний запас міцності безмежний, і Україна зможе воювати вічно.
З цього не випливає, що найближчим часом ЗСУ зможуть звільнити Донецьк, Луганськ, Маріуполь чи Севастополь.
Але коли 2025-го світ обговорюватиме подальші перспективи російсько-української війни та можливі сценарії її завершення, в цих суперечках Україна залишиться суб'єктом, а не об'єктом. І за підсумками найскладнішого 2024-го це не так уже й мало.
