Врятував десятки побратимів: буковинець під обстрілами вивозив товаришів із передової

Буковинець Андрій Дробко із початку великої війни служить водієм одного із батальйонів 107 окремої бригади тероборони. За два з половиною роки побував на різних гарячих напрямках фронту, зокрема під Бахмутом. Вивозив бійців з передової, часто під обстрілами. Десятки поранених побратимів врятував від загибелі.

Зараз Андрій перебуває на Сумщині. Про небезпеки війни, побачене та пережите він телефоном розповів кореспондентці “МБ”, пише molbuk.ua

Обвінчався, а за кілька днів поїхав під Бахмут

Колись чоловік 20 років прожив у Греції. Звідси його позивний на війні – Грек. За рік до повномасштабного вторгнення вирішив повернутися додому. А вже 25 лютого 2022-го, не роздумуючи, був на порозі військкомату. Каже, стояли такі довжелезні черги добровольців, що навіть не зміг потрапити всередину. За два тижні прийшов знову. Та коли в ТЦК почули, що чоловік раніше не служив, бо через проблеми зі здоров’ям був комісований, – відмовили.

“Мені сказали: “Залиште номер телефону, ми вам перетелефонуємо. Але так ніхто і не подзвонив”, – каже Андрій.

Врешті терпець увірвався, і в травні він прийшов знову. Його записали водієм до місцевої тероборони. Перші місяці тероборонівці проходили бойове злагодження, навчалися на полігонах.

“Я раніше не служив у війську й навіть не вмів користуватися автоматом. Та за цих два з половиною роки уже, звісно, з чого хочеш постріляв – і зі снайперської гвинтівки, і з кулемета”, – зауважує співрозмовник.

На початку вересня 2022-го їхній батальйон відправили на деокупацію Харківщини.

“Я їхав за кермом жовтого шкільного автобуса, який нам видали. Він навіть не був тоді перефарбований. Нас часто обстрілювали і градами, і з мінометів, особливо коли ми ремонтували транспорт. Нас, водіїв, жартома називали “карданами”, – згадує Грек.

На початку червня 2023 року чоловік уперше приїхав додому у відпустку. Тоді ж обвінчався з коханою Наталею. А вже за кілька днів його відправили під Бахмут.

“Чудовий медовий місяць вийшов”, – жартує Андрій, додаючи, що це такий військовий чорний гумор.

На Бахмутщині почалися спекотні дні.

“Моїм завданням як водія було привезти хлопців до місця призначення і забрати звідти. Бувало, чекав їх під обстрілами. Часом їхали вночі без фар, лише місяць трохи освітлював шлях. Я мусив бути обачним, адже машина – бажана мішень для ворога. Вона завжди щось перевозить: боєприпаси, провізію або людей”, – розповідає військовий.

“Несеш через “не можу”, бо це життя людини”

Заїжджали через Часів Яр, Калинівку, спускалися полями в село Богданівка. Асфальтовану дорогу оминали, бо вона прострілювалася.

“Доки ротний мені казав прямувати, доти я їхав. Бо вже за поворотом по нас працювали ПТРК (протитанкові ракетні комплекси – ред.). Якось мені довелося відчути на своїй шкірі, як поблизу пролітає ПТРК. Саме тоді привіз зміну, і треба було зустріти хлопців. Пішов їм назустріч селом, став під горіхом, щоби дрони мене не бачили. Як кажуть, природний камуфляж (сміється – ред.). Стою, чекаю. Тут їде машина із нашими хлопцями. Вони проїхали, чую свист. Спочатку гадав, що то міна. Припав до землі. Дивлюся, а над машиною пролітає ПТРК. У ту мить боявся, щоби не поцілило в авто, бо тоді б ніхто із хлопців не врятувався”, – оповідає Грек.

Виїжджали на позиції і вдень, і вночі. Андрій не лише сидів за кермом, а й допомагав виносити поранених і вбитих із передової. Робив це, ризикуючи життям.

“Першим двохсотим у нашій роті, якого я допомагав виносити, був Джокер (чернівчанин Богдан Савіцький – ред.). Молодий хлопець, щойно одружився. Ми витягували тіло з його батьком, який теж служив у нашій роті…

Було багато трьохсотих. Пам’ятаю чоловіка під 130 кілограмів, він отримав серйозне поранення, стікав кров’ю. Хлопці допомагали його винести, бо учотирьох це зробити було дуже важко, ще й під обстрілами. Але несеш через “не можу”, бо це життя людини.
А було й таке, що вивозив наших хлопців на квадроциклі. Один важко контужений, інший із пораненням у шию і перебитими пальцями. По них прилетів снаряд…” – згадує Андрій.

Возив на передову побратимам і провізію.

“Почався наступ, хлопці пішли без нічого. То ми наступного дня зібрали воду, їжу, пішки йшли до них кілька кілометрів”, – каже чоловік.

Небезпека чатувала всюди, але на неї ніколи було зважати.

“Якось, поки виносили важкопораненого, то вже й ніч настала. Та така темна, що взагалі нічого не видно. Мусили освітлювати дорогу ліхтариками: такі собі світлячки, гарна мішень для ворога. Їхали зі світлом, бо дорога обстріляна, вся у вирвах, потрапиш у неї колесом – уже й не виїдеш”, – зауважує Андрій Дробко.

“Ходимо на заробітки за кордон”

Кермувати доводилося за будь-якої погоди.

“Листопад, дощі, усе розмите, багнюка по коліна. Машина навіть на болотяній гумі починає буксувати, їдеш боком. Поки добиралися до позиції, автівка вся була чорна від багнюки”, – каже.

Багато побратимів дякували Грекові за те, що вивіз їх неушкодженими із позицій.

“Кажу їм: “Та за що, це я вам вдячний, що стоїте на передовій. А вони: “Спасибі за те, що довіз”. Є такий шеврон водія із написом “Не сци, довезу”. То це про мене, – сміється захисник. – Просто у війську кожен відповідає за свою роботу. Моя – сісти за кермо, забрати хлопців і поїхати з Богом”.

Зараз батальйон Грека перебуває на Сумщині. Навідуються і на ворожу територію.

“Ми ходимо, як наші хлопці люблять жартувати, на заробітки за кордон. Часто буваємо “в гостях”, підвозимо побратимам провізію. Війна є війна. Тут всюди небезпечно. Днями над нами хвилин десять висів дрон, потім пішли скиди. Щойно він полетів, ми хутко зібралися і поїхали. Неподалік наших сильно накривають: і FPV, і скиди – все по них працює”, – розповідає військовий.

Триматися допомагають діти та кохана дружина.

“Моя Наталочка – найкраща жінка на планеті. Вона за мною хоч на край світу: приїжджала до мене і в Харків, і під Бахмут. Коли мені було особливо важко, я їй писав: “Кохана моя Наталочко, молися”. І її молитви оберігали мене”, – запевняє Андрій Дробко.
Захисник також просить подякувати своїм побратимам та посестрам. А також волонтерам та всім людям, які донатять на ЗСУ. Адже підтримка війська завжди дуже важлива.